На Толька і Гриню у селі ніхто інакше не казав, як «братики». Були вони схожі, як дві краплі води, бо близнюки. Ще в садочку прилипло до них оце сільське прізвисько «братики», та і на все життя…
Спочатку і у школі їх не дуже розрізняли. Та пізніше звертали увагу на те, що Гриня повторяє все за Тольком, а Только завжди вигородить брата, коли той щось не вивчить. Навіть класному керівнику хлопці могли так заморочити голову, що вона і сама губилася, де хто із них є. Бувало, що сердилася, але хвалила. Мовляв, молодці, що завжди як єдине ціле. Только був, як у селі кажуть, бідовіший, а Гриня – скромніший, поважніший. Казала їх мати, що Только старший аж на 7 хвилин за брата, тож і називала його завжди старшим. Навіть, коли щось, бувало вчудять, бо як же без цього, то бурчала: «Та ти ж, Только, старший…».
Нероздільними вони були у школі, і навіть призвавши у армію, не розділили братиків. Здавалося, що і одружаться та в одній хаті житимуть. Наталка з Василем дуже гордилися своїми хорошими синами. Зірки з неба вони не знімали – земні, добрі, щирі, роботящі, турботливі… Як розпався колгосп, батьки не плакалися, хоч Василь і при начальстві у колгоспі ходив, а розвели своє велике господарство. І земля, і техніка, і хазяйство. Воно, звісно ж, із колгоспного багато що додому переїхало... Та все ж із толком. Так і синів переконували, що робить треба сім’єю, родиною, що ніде краще, як у селі, не буває… Та після армії Только повернувся у Харків. Уподобав воєнщину та й місто, доки служив, та ще і дівчину там знайшов. Словом, бідовий! На навчання навіть до військового вузу вступив. Гриня ж ледве дочекався повернення додому з армії. Став із батьками хазяйнувати. Так і роз’їхалися братики…
Люська, дівчина з їхнього села, ще зі школи була закохана у Толька. Той і собі ніби й залицявся, але… як пішов у армію, то і не обізвався. Отож, коли на дискотеку у клуб вже власним авто (бо батьки обом синам купили, доки ті служили) прикотив Гриня, вона всілася поряд. І тут її осяяла думка: ну і що, що він не такий веселий, як Только?! Зовні – його копія! Люська із багатодітної сім’ї, батько горілочку любить… Злидні непроглядні. А у братиків – УСЕ Є! І яка різниця, хто із них стане її чоловіком… Головне – у цю сім’ю зайти!
Все вийшло у Люськи, як і запланувала. У Грині до неї ще з дівчатами і стосунків серйозних не було. А Люська, хоч і на два роки молодша, дівка з досвідом. Як задумала, так і зробила. Вже через тиждень-два заходила до клубу разом із Гринею і всім оголосила, що вона – його дівчина. Весну покаталися у машині чи не щовечора, а на Петра й Павла вже й побралися... А на Різдво донечку Люська народила!
Як сказав Гриня, що буде женитися, батьки не дуже пораділи, бо думалося їм взяти у невістки дівчину з хазяйського двору, та все ж не перечили – вибрав син, значить вибрав! Наталка тішила себе надією, що невістка оцінить їхню сім’ю і заживуть дружно. Сама із свекрами прожила. Ладили. Хіба б без свекрів вони такий дім вибудували?! Та і діти завжди приглянуті були. Свекруха все, було, біля печі… І таки ж легше. Сварилися, бувало, хіба що за хазяйство. Так то скороминуче… А тепер вони з батьком усе зробили, щоб і дітям було де жити і де заробити.
Люська дуже швидко обжилася у сім’ї чоловіка. І свекруху мамою відразу назвала, а свекра татом, і до роботи бралася. Наталка жаліла невістку, бо мала дуже м’яке материнське серце. А ще, як Люська із першого дня стала мамкати до неї, то і взагалі розтанула. Народження дитяти ще більше зблизило всіх, бо всі полюбили ту крихітку, і невістка, ніби вже рідна. Ніде правди діти – вона ж до всякої роботи беручка, та і чоловіка шанує. Воно ж бо, як кажуть, гуртом і батька легше бити, так і їм сім’єю жити. Відкрили свій магазинчик, де Люська – хазяйка. Наталка, як колись і її свекруха, старається і готувати, і внучку глядіть...
Та гнітила Люську одна думка, що не вона тут повна хазяйка. Бо все планували і вирішували іще батьки. Бувало, що із Гринею і порадяться, а її до відома поставлять, та й то не завжди. Наприклад, скільки прибутку мають, як зерно продадуть чи худобу і куди ті гроші дівають. Все у свекра на часі то добрива, то запчастини... Накручує Люська Гриню, а той тільки за батьком руку тягне, мовляв, у тебе є магазин, вам з Анютою вистачає! А живете ж на всьому готовому!
Люська б уже в хаті ремонт затіяла, так не дозволяють, Люська б машину свою поміняла – зась! Виявляється, що батьки купили у Харкові квартиру Тольку! Сказали вже, як факт! Та Гриня це знав і мовчав!
Свекір повернувся із Харкова такий щасливий, сіли до вечері, той почав розмову:
– Оце, діти, ми з матір’ю так рішили – Тольку купили квартиру, а все, що тут є, це ваше!
Люська не могла проковтнуть їжу... Вони рішили з матір’ю! А нічого, що і вони з Гринею сім’єю вже десять років спину гнуть на обще хазяйство!
Не витримала – вхопила тарілку зі столу і вдарила нею об підлогу, а сама прожогом у спальню плакати! Такого в їхній сім’ї і не траплялося ніколи, щоб хтось посуд бив!
– А ти лобом краще! – вирвалося у свекра вслід.
Її дуже дратувало, коли приїздив Только зі своєю Вікою, та ще і надовго. А як народилися у них близнюки, то їх просто тягло у село! Люська відверто ревнувала. Скільки ж уваги їм! Свекруха малих виціловує і все приказує, що копія її синочків. Гриня чи не щодня шашлик смажить. Радіє, коли брат приїде на всю відпустку. Все вони удвох у полях та біля техніки. А що Люсьці з того? Пів літа – повна хата людей! А Гриня коли із братом, то ніби і жінки немає у нього! Ще й спати на сіно ходять! Бувало, щось там насниться чи привидиться Грині, і вже лементує, що його братик у дорозі. Дзвонить, а той і справді вже у гості збирається… Отак вони одне одного чули!
Помічала Люська, що свекруха із городською невісткою часто шушукаються. Може, і про неї?.. Вирішила невідкладно діяти. Запросила Віку до себе в магазин на пиво, і так за розмовою стала натякати, що свекруха її просто ненавидить, то тільки вдає, що люб’язна: «Отой твій зелений борщ вона свиням висипала... І сміялися з батьком, що таке тільки свині та городські їдять. Як, мовляв, той бідний Только з такою живе. Отож і продукти все вам передають, бо думають, що ти його голодом мориш...».
Стільки всякої нісенітниці розповідала Віці і не раз, що та і справді почала вірити, що свекри тільки у очі хороші, а так... Це ж правда, що квартиру синочку подарували, а коли, не дай Боже, що... виженуть її з квартири.
З часом Віка стала рідше приїздить. Бувало на день – два... і тікає. А Люська радіє. Только ж їздив незмінно. І хлопці влітку не вибували.
Так минали їхні роки. Та прийшло горе саме тоді, коли б тільки пожити. Захворіла Наталка. Худнула, безсиліла. Сини повезли її у Харків обстежувати. РАК... Їй того і не казали, хоча вона й здогадувалася сама. А коли сказали батькові, того розбив тяжкий інсульт. Тиждень його рятували, та дива не сталося. Поховали. Дуже любив він свою Наталку і дуже боявся її втратити. А ще б жити та жити… Наталка зовсім втратила жагу до життя. Одне тільки хотіла – синів бачить. І вони не покидали матір ні на мить. Только брав відпустку, лікарняні, Гриня наймав до праці у полі чужих людей, та матері не лишали.
Люська хазяйнувала і вдавала, що теж розбита горем. Та в душі було інше… Чекала часу, коли нарешті, проживши у цьому домі 20 років, вона стане хазяйкою! А Наталка, слабіючи не по днях, а по годинах, просила своїх синочків одне: «Ви тільки разом будьте. Ніколи не посваріться. Обіцяйте…»
Через тиждень після сороковин по батькові, похоронили братики і матір. Важко їм було. Все то дзвонять одне до одного, то їде старшенький безперестанно на батьківщину. Виявилося, що і паї на землю батьки розділили. Батько старшому заповів, а мати – молодшому. Люську це остаточно вивело. Навіщо Тольку в місті той пай?! Квартири йому мало!
А як через рік поставили пам’ятники, пом’янули батьків, бачить Люська, що цьому кінця-краю немає. Вже й не до батьків, а братик їде, як додому, а молодший соплі розпустить і все просить «ти ж приїдь».
Вирішила діяти рішуче. Только на кухні заварював чай. Люська побачила у вікно, що до хати йде її чоловік. Вона різко рвонула на грудях ситцеве платтячко і вмить припала поцілунком до губ Толькові! Він і вдихнути не встиг з неочікуваності моменту. Вона тримала його губи своїми, вже відчуваючи за спиною чоловіка.
Только із силою відірвав її від себе, але це вже було неважливо. Люська прикривала оголені груди і репетувала, що Только її домагався. Брати вперше за все життя вчепилися один в одного. Розхристана Люська кричала, що цей харцизяка все життя її домагається, що вона все терпіла ради спокою батьків, а тепер терпець її урвався.
– Не буде як при батьках! Не буде! – кричала, аж синіла.
І кожен з них трьох по своєму сприймав ці слова… Гриня весь тремтів і показував брату на двері:
– Щоб і ноги твоєї ніколи більше тут не було! Ніколи! Як ти міг!?
– Братику! Послухай мене! Та не чіпав я її… ніколи! – ридав від безсилля Только…
Та ніхто його не слухав. Люська аж на дорогу викидала його речі, а Гриня і не зупиняв. Він жалів дружину, що та, бідна, мовчала і терпіла з поваги до батьків…
Гриня став нижчим і сивішим… Люська розправила плечі! Хазяйка! На всякий випадок, щоб не хотілося чоловіку таки подзвонить до брата, крадькома заблокувала його справжній контакт у телефоні чоловіка, а в контакті «Братик» зробила і зберегла помилку. Отож, коли б і хотілося йому подзвонить, то почув би у трубку, що такого номера не існує. Гриня до соцмереж байдужий. Телефон має кнопочний. Все йому ніколи. Може і хотілося подзвонить, може і пробував, та не казав. Рік минув, і два, і три… Як доньку заміж віддавали, підпив добряче і плакав по-справжньому, що немає на цім весіллі ні брата його, ні невістки, ні племінників.
– А що їм! Квартиру получили, ще й пай! Можна і до брата не їздить! Можна і на могилах у батьків не бувати! – розказувала Люська родичам. І як не повірити?!
Коли 24 лютого Гриня прокинувся від того, що у небі свистіли ворожі ракети, відразу крикнув: «Только!» Той же – військовий!
Люська від страху і розпачу кричала: «Ти не думаєш, де наша дитина там у Києві, а про братика!»
Через їхній город вже другого дня війни проперли рашистські танки… Минулося. Тільки проїздом…
Коли трішки заспокоїлися після відступу ворогів, Люська все ж у Фейсбуці шукала активність Толька і його сім’ї. Та чоловіку про це ні слова. Здогадувалася, що братик, хоч і відставник уже, та пішов воювати. Офіцер же. Та й один із близнюків – теж військовий…
Колись Гриня добряче набрався і став до неї чіплятися:
– А я оце все думаю, Люсю! Може, ти – стерво?! Може, це ти мене з братиком посварила?! Ось візьму і поїду до нього! Люди гинуть! А ми дурні! Поцілував бабу…у!!! Чи й не горе! А може то ти його?! Га?
Ідея поїхати до брата не залишала Гриню. Часто випивав. Робота не йшла на думку. Приснилося йому, що вони з братом ще зовсім молоді, до армії. Купаються на сільському ставку, як знялася буря, гроза, Гриня вийшов на берег, а Толька накриває хвиля, така висока і темна, як на морі… Він подав йому руку, а той і його за собою під хвилю… Схопився. У небі деренчав дрон…
– Буду їхати у Харків відразу після комендантської! – збудив дружину. – Не збивай мене! Це все такі дурниці! Дурниці! Війна іде! Життя коротке! А нам дурниці! Мене брат чекає!
Люська не знала, як його утішить, спинить. Мусила збирати в дорогу. Плакала і просила бути обережним. Доки чоловік голився, розблокувала контакт брата в його телефоні, сподіваючись, що він не змінився. А як провела чоловіка і зачинила за ним ворота, ще прилягла і відкрила Фейсбук. Сторінка Толька давно була не активна. Відкрила сторінку Віки… потім її друзів… Читала, гортала, верталася і… кричала не своїм голосом на всю хату. Як?! Чому?! Всі писали про те, що сьогодні прощатимуться із батьком і сином, які разом служили і разом загинули… Хотіла вже набрати до чоловіка. Та що йому вона скаже? Хай є, як уже є…
Гриня в’їхав у цей затишний дворик дев’ятиповерхівки, де колись його завжди зустрічав брат. Зрадів, що будинок – цілий. Зупинився і вийшов з машини, бо назустріч із дворика вирушала траурна процесія. Він став навколішки, поряд з іншими людьми… Проковтнув клубок у горлі і підняв очі на два портрети в руках у військових… Що було далі не дуже і пам’ятає. Піднявся і плентався слідки. Сів із усіма в автобус, коли вийшли з дворика. Віка дивилася на нього порожніми очима…
Після похорону всю ніч говорили із нею про те, як у перші ж дні Только пішов воювати туди, де служив син Сашко, пізніше й Коля до них приєднався. Він – не військовий, але ж як інакше?.. Тепер Коля там – один. Говорили про страхи війни, про горе, яке вона принесла, і раптом, ніби згадала щось Віка:
– Чому ж ти не почув брата? Він дуже сумував без тебе, він так додому хотів!
Гриня виїжджав із Харкова під звуки повітряної тривоги. У душі порожнеча… Люська ніколи не скаже правду! Який же він дурень! Чому не поїхав до брата, коли охолонув?! Та хай би і поцілував його дурепу тоді! Чи він її, чи вона його! Байдуже! Тільки б жив! Вже ніколи-ніколи його не буде! Війна! Скількох іще не буде!
Гриня все це говорив вголос собі. А у серці пекло все дужче… З’їхав на обочину і заглушив двигун… Тільки через добу його знайшла патрульна поліція. Люська вже дзвонила до Віки і та вже підняла поліцію…
На похороні Грині люди шепотілися, що, мовляв, така доля у братиків – разом прийшли у цей світ, разом і пішли… Донька з Німеччини, куди втекла від війни, не приїхала на похорон. Люська тепер єдина хазяйка всюди. Та кажуть люди, що боїться сама у великій хаті. Буває, що у магазині і заночує. А ще кажуть, що частенько випиває… щоб краще спалося.
Олександра Гостра